Розпочата Німеччиною війна детермінувала численні організаційно-суспільні перетворення в Україні. Встановлений окупаційною владою режим передбачав зміну адміністративно-територіальних кордонів завойованих територій, економічне пограбування і використання усіх наявних тут ресурсів, наскрізну дискримінацію, політику антисемітизму, геноцид, масові репресії.

Позбавлення суверенітету захоплених територій передусім відбувалося шляхом адміністративно-територіального розчленування. Під час підготовки до війни німецьке керівництво розглядало різні варіанти поділу окупованих земель, однак підґрунтям усіх варіантів було обрано принцип їхньої максимальної експлуатації. Втім, остаточно долю України було вирішено на таємній нараді, що проходила 16 липня 1941 р. у ставці А. Гітлера. У вступному слові фюрер чітко визначив своє бачення проблеми і наголосив, що «цей величезний пиріг необхідно зручно розрізати у такий спосіб, щоб могли ним володіти, керувати і його експлуатувати» і, що «всі колонії відіграють лише другорядну роль» [42, с.116].

Отже, у липні 1941 р. Гітлер видав інструкції щодо управління окупованими на сході територіями Міністерство для окупованих східних областей очолив А. Розенберґ, а окуповані території поділялися на рейхскомісаріати. Українські землі, де здійснювалося цивільне управління, було розподілено між польським Генерал-губернаторством, Румунією та рейхскомісаріатом «Україна».

Українські землі опинилися розірваними: Галичина приєднувалася до Генерального губернаторства, і 1 серпня 1941 р. влада перейшла від військового управління до Г. Франка. Північне Підляшшя разом із Білосточчиною були безпосередньо включені до складу Німеччини [23, с.583]. Прифронтова територія потрапляла у зону армійського тилового району групи армій «Південь». Закарпаття ще з 1939 р. було окуповане Угорщиною [52, с.217].

У декреті райхсканцлера А. Гітлера про створення рейхскомісаріату «Україна» говорилося: «На доповнення мого декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. постановляю: 1) замешкана українцями частина зайнятих східних територій, оскільки вона не підлягає управлінню генерального губернатора, утворює рейхскомісаріат в дусі мого декрету про управління новоокупованих східних територій від 17 липня 1941 р. і переходить під цивільне управління, яке підпорядковане райхсміністрові для окупованих територій Сходу. Рейхскомісаріат отримує назву «Україна»; 2) зовнішні кордони рейхскомісаріату «Україна» будуть визначатися мною відповідно до стану бойових операцій і у певний час вони будуть остаточно встановлені. Час запровадження цивільного управління в рейхскомісаріаті «Україна» чи його частинах визначатиму окремо» [58, с. 96].

Е́ріх Кох-райхскомісар України

Адміністративно рехскомісаріат поділявся генерал-комісаріати, а ті у свою чергу – на ґебітскомісаріати, що об’єднували по кілька районів. У більших містах були штадткомісаріати, по районах – станиці німецької поліції і так званої ляндвіртшафтсфюрери (ляфюрер) для нагляду над сільським господарством. Місцева адміністрація складалася з районових міських управ та сільських старост, нагляд над якими мали ґебітскомісаріати. Як і у Генеральному губернаторстві, німецькій поліції підпорядковувалася так звана «українська допоміжна поліція» [24, с.585].

Структура німецького адміністративного апарату рейхскомісаріату «Україна» відрізнялася чималою громіздкістю. Практична діяльність цих органів, спрямована на поневолення населення окупованих територій, показала, наскільки невипадковою і зловісною була наявність у їх структурі єврейського підвідділу, розподіл відділів юнацького та жіночого на підвідділи німецький, фольксдойче та ненімецький, наявність підвідділів поселенської політики, сільськогосподарських поселень, монополій, господарського вербування, трудової повинності, примусової праці. Всі інші структурні підрозділи, як би вони зовні не виглядали, кінець кінцем, мали на меті організацію проведення матеріального і морального пригнічення населення на території рейхскомісаріату «Україна», встановлення «порядку», який відповідав би поставленим агресором цілям [58, с. 93 - 94].

Були створені посади директорів округів, керівників районів, міських бургомістрів, сільських старост, шкільних інспекторів. Функціонували місцеві суди, які розглядали цивільні справи про дрібні правопорушення та кримінальні справи, якщо злочин був скоєний стосовно українських громадян [39, с. 280].

Генералкомісарами, які стояли на чолі генерал-комісаріатів і, як правило, мали досить високі чини в СС, СА, належали до вищого партійного чиновництва чи займали раніше високі пости в адміністративному апараті Німеччини: В. Магунія (Київ); А. Фрауенфельд (Таврія) – гауляйтер, генеральний консул; К. Клемм (Житомир) – урядовий президент; Х. Шенне (Волинь) – обергрупенфюрер СА; Е. Огатерман  (Миколаїв) – обергрупенфюрер СС і СА [21, с. 8].

У всіх розпорядженнях нацистської адміністрації на місцях вимагалося тільки праці й послуху. Декларація Е. Коха, прийнята у грудні 1941 р.), не ґарантувала населенню жодних прав, крім свободи релігії.

Після розчленування зайнятої території України німецька влада розпочала наступний етап окупаційної політики – реалізацію планів максимального використання економічних та трудових ресурсів. Як наслідок, місцеве населення опинилося під тотальним суворим наглядом і контролем новоутворених органів управління. Так, для з`ясування реального кількісного та якісного складу населення німецька адміністрація перед місцевими органами влади поставила завдання проведення його обліку [18, c.19].

З економічного боку німці, як і будь-які окупанти прагнули вичавити максимум можливого для потреб фронту і своєї держави. За промовистими словами Гітлера, «заслом дня було: перше – перемогти, друге – експлуатувати». Ще 9 червня 1941 року Берлін створив підпорядкований Г. Герингу військово-економічний штаб «Ост» як складову «Східного економічного товариства». Господарські групи штабу «Ост» діяли у тісному контакті з військовим командуванням, окупаційною владою, представниками німецьких монополій. В Україні німців в першу чергу цікавила важка промисловість, вугілля, залізорудна сировина та сільгосппродукція [70, с.11].

Згідно з планами вищого німецького керівництва, результатом господарської політики в рейхскомісаріаті мав стати його природний розвиток із наступним перетворенням на «житницю Європи», а весь Східноєвропейський регіон у майбутньому бачився головним ринком збуту для товарів західноєвропейської промисловості. Оплачувати їх мали сільськогосподарськими продуктами та сировиною.

Основним мотивом, що певний час забезпечував прихильність місцевого населення до окупаційної влади, була обіцяна аграрна реформа, проголошена «Законом про новий земельний лад» від 15 лютого 1942 року. Її пропаганда серед селянства супроводжувалась обіцянками приватного землеволодіння. Утім, попри декларовані положення, ситуація залишалася подібною до тієї, що існувала за радянської влади. А ось рядки з документа окупаційної влади про несприйняття селянами «нового порядку»: «Усюди панує думка, що порівняно з минулим мало що змінилося. Внаслідок цього спостерігаються мовчазний протест сільського населення проти колективної форми ведення сільського господарства та незацікавленість селян у реалізації покладених на них господарських завдань». Зрештою, всі аграрні перетворення, які здійснювала окупаційна влада, вилились у очевидний і відвертий грабунок. Господарювання гітлерівців в Україні бачилось подібним до моделі, запровадженої більшовиками, яка, на думку багатьох сучасних дослідників, була найбільш ефективною формою економічної експлуатації населення [50, с.8].

Важливим елементом окупаційної політики стало формування податкової системи. Крім подушного, військового, податку з прибутку, обігу, податку з кожного працездатного стягувався медичний збір. Податки на будівництво і транспортні засоби, зайві вікна, двері, меблі, за худобу, собак, котів та ін.: несплата цих платежів передбачала штрафні санкції [40, с. 224].

Один з перших нормативних актів, який регулював цю сферу життєдіяльності суспільства, стало Тимчасове розпорядження Райхскомісара «Про побирання податків і інших грошових данин на території Райхскомісара для України» від 21 жовтня 1941 р. Цим розпорядженням передбачалося продовження дії радянської податкової системи, окрім тих її положень, які були змінені нормативними актами райхскомісара [15, c.427].

Слід зазначити, що частина населення, яка була зайнята на промислових підприємствах, державні службовці, науковці, лікарі та ін., хто мав офіційну роботу, знаходилися в більш вигідному становищі, тому що могли розраховувати хоч на мізерне державне забезпечення. Вже в квітні 1942 р. загарбники вимушені були визнати, що часто буває, що «робітники кидають тяжку роботу внаслідок виснаження від недоїдання. Продуктивність робітників, зайнятих на важких роботах, сильно падає» [9, с. 779].

Медичне обслуговування населення теж входило до компетенції політичного управління. Політика окупаційної влади не наполягала на подоланні епідемічних недуг, якщо вони не становили загрози для німців, тому масово закривалися лікувальні заклади, а ті, що залишилися, надавали послуги населенню за високу платню. Тому руйнувалися медичні заклади, а загальна сума збитків, завдана системі охорони здоров’я України, становила понад 28 млрд. крб. Сільській медичній мережі було завдано збитків на суму 47 млн. крб [41, с. 224].

Група жінок із Українського Червоного Хреста (УЧХ),

Виключно важливу роль у здійсненні соціального забезпечення населення окупованих територій відігравали створені при міських управах відділи суспільного забезпечення. Фактично, лише місцеві органи влади намагалися опікуватися цими питаннями, щоб полегшити життя населення окупованих територій, тому що німецька цивільна і військова адміністрація особливо не переймалися такими дрібницями. [56, с. 16].

Особливого соціального статусу, відмінного від решти цивільного населення, набули етнічні німці. Розпорядженням рейхскомісара від 20 лютого 1942 р. особам німецької національності, які не могли себе забезпечити самостійно, надавався обов’язковий продовольчий пайок [16, с. 44].

В умовах окупації єдиним стимулом для нього ставало бажання вижити будь-якою ціною. Значну більшість цього населення, особливо, у великих містах, де чоловіків встигли мобілізувати на фронт, становили жінки і діти. Природний інстинкт самозбереження, продовження роду примушували цю категорію населення шукати будь-яку роботу, підштовхували до економічного і побутового колабораціонізму [68, с. 853].

Щодо української культури та інтелігенції нацистські окупаційні органи керувалися так званим генеральним планом «Ост» рейхсфюрера СС, в основі якого лежала расова теорія нацистів, людиноненависницькі наміри щодо слов’янства, зокрема українців.

Нацистка колоніальна політика в Україні, упроваджувана «залізом і кров`ю», не залишала ніяких надій на збереження національної культури. Як визнавалося в одному з оглядів поліції безпеки і СД про політичне становище в Україні, «українці все більше переконуються в тому, що німецька адміністрація проводить культурну політику, спрямовану на знищення української культури». Щоправда, на перших порах німці, проявляючи байдужість до культурних потреб місцевого населення, принаймі не заважали спробам місцевих інтелігентів задовільнити їх [57, с.90].

Німці активно використовували в пропагандистських цілях кінематограф, а основним завданням кіностудій вважалося поширення антирадянської пропаганди. Все керівництво кінопроцесом у рейхскомісаріаті згідно з постановою Е. Коха від 8 грудня 1941 р. покладалося на «Українфільм» . Як правило, українському населенню демонструвалися пропагандистські фільми про життя німецьких селян, А. Гітлера, вермахт, а також кінохроніка [13, с. 705].

А про пріоритети шкільної політики окупаційної влади, свідчить стенограма висловлювань Гітлера у Вольфшанце (Східна Пруссія): «Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: «Столиця Рейху – Берлін». Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні» [51, с. 210].

В активній відбудовній роботі чималу ролю відіграли українці з Західних Земель та еміґрації, що здебільша нелеґально приїздили слідом за військом або приходили як перекладачі чи як нечисленні працівники в німецьких  господарських  установах. Це були переважно активні діячі обох течій ОУН. Їхня роль була тим важливіша, що місцеві сили, за радянської влади політично розпорошені, почали гуртуватися тільки з приходом німців. Більшість українських діячів, місцевих і новоприбулих, бралася до леґальної громадської роботи в різних її видах: в органах самоврядування – районових, міських та обласних управах, кооперативних об’єднаннях, ненадовго створених «Просвітах»  [24, с.585].

Одночасно стихійно стало відроджуватися церковне життя. В багатьох місцях випадково зацілілі священики масово христили дітей (а часом молодь), правили Службу Божу. Зусиллями населення створювалися храми, поставали церковні ради [24, с.586].

Представники німецької армії виявилися глибоко залученими в місцеві церковні справи. Командири вермахту видавали накази про відкриття церков, солдати та офіцери навіть допомагали прибирати й реставрувати церковні споруди. Водночас українці, які працювали армійськими перекладачами, наказували православним священикам відправляти службу українською мовою, а в разі її незнання – послуговуватися церковнослов’янською, проте з українською вимовою [4, с.18].

У церковно-релігійній сфері мотивувалися  вказівки німецької директиви від 20 листопада 1941 p.: «Дозволяється Українська автокефальна церква та інші конфесійні об’єднання. Церковні представники з інших держав мають бути виселені з підпорядкованих німецькій адміністрації територій» [61, с. 92].

Важлива увага надавалась німецькою владою виданню на окупованих територіях періодиці. Зокрема, серед 232 легальних українських періодичних видань були газети: «Волинь» (Рівне), «Голос Волині» (Житомир), «Дніпрова хвиля» (Кременчук Полтавської обл.) а інші. На шпальтах газет активно критикувалася діяльність більшовиків в усіх життєвих сферах – від політики до культури, а також наголошувалося на черговій перемозі військ рейху [38, с. 390 – 391].

Преса повинна була бачити своє покликання в тому, щоб справляти на населення заспокійливий вплив, утримувати від будь-яких актів саботажу. Якщо можливості стежити за пресою не буде, то робота газет і журналів, а також інформаційних агентств має бути припинена [65, с. 54].

Щоб утвердити власний авторитет, німці розгорнули потужну пропагандистську кампанію. Як і їхні ідеологічні опоненти, вони апелювали до свідомості українців через друковані листівки, плакати й газети. На шпальтах центральної та місцевої преси з’являлися викривальні матеріали щодо «жидо-більшовицької» влади. Порушувано було теми колективізації, злочинів НКВС. Агітуючи, населенню доводили, що німецька влада прийшла врятувати українських громадян від «більшовицького ярма», а німецьких солдатів годиться сприймати як визволителів [50, с.9].

Нацистські ідеологи розуміли, що на особливу доброзичливість з боку українців, зокрема Правобережної та Східної частини країни, їм розраховувати не доводиться. Та все ж сподівалися на підтримку незадоволених радянською владою, а отже лояльно налаштованих до німців, решту пропонувалося тримати в порядку шляхом застосування найсуворіших заходів покарання.

Перші накази окупаційної цивільної адміністрації вже переконали українців у безпідставності сподівань на спокійне життя. Практично усі оголошення- накази закінчувалися погрозами ув’язнення чи розстрілу, а вже через 10 днів з часу вступу окупантів у місто почалося жахливе за масштабами та способами здійснення знищення мирного населення міста (переважно євреїв) у Бабиному Ярус [29, с.260] .

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі – приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. У 1946 р. на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва [14, с. 790].

 За історично доведеними фактами нищення людей у Бабиному Яру підраховано, що близько 39 – 40 тисяч там полягло євреїв, близько 60 тисяч українців, білорусів, росіян, поляків, ромів, громадян інших національностей [29, c.454].

Своє завдання Е. Кох розумів однозначно, як і належало солдатові фюрера: примусити українців дати Німеччині те, чого їй не вистачає для ведення війни. Виступаючи у Рівному він заявив: «Мене знають як жорстокого пса. Тому мене й направили комісаром Німеччини в Україну. Наше завдання полягає в тому, щоб, не звертаючи уваги на почуття, на моральний та майновий стан українців, вичавити з України все. Панове, чекаю від вас абсолютної нещадності щодо всіх тубільців, які населяють Україну» [49, с. 104].

З моменту окупації українських територій німецька влада видала низку розпоряджень і вказівок про те, як потрібно поводитись із завойованим населенням. Згідно з розпорядженням рейхсміністра східних територій Альфреда Розенберга від 19 липня 1941 р., «найменша непокора німецькій владі, найменша зневага до співробітників рейхскомісаріату чи інших представників німецької нації, не кажучи вже про інші дії проти німців, каратиметься смертною карою і тільки в рідкісних випадках – тюремним ув’язненням» [27, с.3].

Вже на першому ж етапі окупації нацисти скомпрометували себе масовим знищенням євреїв та комуністів, засвідчивши жорстокий карально-репресивний характер своєї влади. Утім, надалі нацисти вдавалися до покарань та розправи над усіма, хто не бажав дотримуватися встановлених порядків, зокрема й над позапартійними та аполітичними громадянами [50, c.11].

Євреї на ринковій площі, м. Житомир, 7 серпня 1941 р.

Покарання чи смертна кара передбачалися за будь-яку провину, непослух чи акти саботажу: за псування плакатів, листівок чи вітрин магазинів; за носіння елементів форми російсько-радянської армії; за поширення чуток про відступ німецької армії; за пошкодження телефонного кабелю; за ухиляння від трудової повинності; за несвоєчасну здачу молока. Навіть спроба перейти залізничні колії на станції каралася смертю. Про це свідчить наказ обер-інспектора м. Вінниці від 4 серпня 1943 р.: «Смуга завширшки 100 м обабіч залізниці оголошується смертною ділянкою... Охоронним частинам дано вказівку без попередження стріляти в осіб, які знаходяться на смертній ділянці» [6, с.60].

Коли поведінка німців викликала опір населення в формі повстанської боротьби, нацисти почали широко застосовувати колективну відповідальність. Із цим були зв’язані масові розстріли невинних людей і спалення цілих сіл, зокрема на Чернігівщині, північній Київщині, Волині. Жертви досягали десятків тисяч. З місцевої адміністрації систематично усувалися українці, добираючи натомість росіян, поляків, зумисне протиставлячи національні групи одна одній. У цей час до апарату окупаційного управління, до поліції, потрапляє частина радянських аґентів, які вели провокаційну роботу, посилюючи цим терор проти українського населення.

З метою недопущення зв’язку між населенням центральних і східних територій від заахідних, унеможлювалися їх приїзди, а тих, що працював в  установах, переважно господарських, здебільшого просто усунували від зйнятих посад. Свобода переміщення між різними частинами України увеь час окупаційного часу була обмежена [23, с.586].

Взяття і вбивство заручників було одним із тих профілактичних і застережних засобів, що їх застосовували військові органи та імперський уряд у небачених масштабах. Внаслідок введеної системи заручництва на окупованих територіях, відбувалися арешти мирних громадян, більшість з яких були страчені за акти саботажу, до яких вони не мали жодного стосунку. У настановах німецького командування про поведінку німецьких частин у захоплених областях зазначалося: «Під час опору або підозрілій поведінці цивільного населення необхідно принципово застосовувати звичай взяття заручників. Заручників брати по можливості з тієї категорії населення, з боку якої очікуються ворожі дії. Кожні 24 години їх потрібно змінювати. Населенню варто оголосити, що з першими ознаками опору або ворожих дій заручники будуть розстріляні» [1, c.402].

Німецький фашизм відродив на окупованій території України систему рабсько-кріпосницької праці. Саме такою була одна з цілей фашистської експансії. Вже 5 серпня 1941 р. рейхсміністр східних окупованих областей Розенберг видав наказ про запровадження обов’язкової трудової повинності для місцевого населення. Ухиляння від неї каралося в’язницею або каторжними роботами. Важливо наголосити, що примусову й, по суті, дармову працю українців нацистські ідеологи дотували «теорією» расової переваги німецької нації [30, c.63].

Після провалу плану блискавичної війни, затяжні військові дії на радянсько-німецькому фронті зумовили проведення чисельних мобілізаційних акцій і детермінували загострення проблеми нестачі робочих рук. З цього часу одним з основних стратегічних завдань стає вивезення людей з окупованих територій та їх використання в якості робочої сили на благо Німеччини [18, с.24].

Організація процесу вивезення та його практична реалізація належила до компетенції розгалуженої системи органів імперського міністерства праці, зокрема вербувальних комісій і бірж праці, створених на окупованих територіях, управ різних рівнів, сільських старост тощо. У містах, районних та обласних центрах було створено «арбайтсамти» - управління праці, біржі праці, які контролювали процес зайнятості населення [69,c. 89].

Німецькі пропагандисти намагалися спокусити людей принадами всіляких благ, котрі начебто чекають їх у Німеччині: високими заробітками, набуттям цінних спеціальностей та кваліфікації, засвоєнням «європейської культури». У голови обивателів настирливо втовкмачувалося, що всі, хто поїде працювати в рейх, будуть жити там у кращих умовах, ніж вони коли-небудь жили в СРСР. Усім, хто зголошувався працювати в Німеччині, було обіцяно, що через півроку вони повернуться додому, гідно винагороджені земельною ділянкою, дістануть різні пільги, що їхні сім’ї отримуватимуть матеріальну компенсацію тощо [18, c.64].

Табір радянських військовополонених (фото зроблено у м.Рівне, 1941 р.)

Німецьке військове командування розробило Й схему створення таборів для утримання військовополонених. В основу всієї системи таборів для військовополонених на теренах окупованої України становили стаціонарні табори для бранців рядового та сержантського складу. Значна частина цих таборів була створена ще до війни з Радянським Союзом. З початком воєнних дій їх поступово переміщують ближче до лінії фронту, тож табори постійно передислоковуються [5, c. 439].

Конвоювання радянських військовополонених. Київщина, осінь, 1941 р.

Як політика, так і повсякденна практика фашистів мали єдину мету – тотальне уярмлення й використання України в імперіалістичних цілях третього рейху. Окупаційний апарат цілковито відповідав цим завданням. За весь час окупації назустріч інтересам України та її народу не було зроблено жодного кроку. І це слід пояснити не тільки політичними та економічними завданнями окупаційного режиму, а й злою волею виконавців-нацистів та багатьох їхніх місцевих підручних, які зрадили свій народ. Від початку й до кінця режим, установлений фашистами в Україні, не визнавався її народом, а отже, був незаконним [50, c. 47].

Отже, цивільна адміністрація проводила відкрито дискримінаційну політику у сфері культури, економіки, соціального забезпечення місцевого населення, які потребували допомоги. Щоб вижити місцеве населення змушене було співпрацювати з окупантами. Але незважаючи на перешкоди, вже в перші тижні німецької влади українські  маси виявили інтенсивний потяг до самоорганізації. Всюди по більших осередках під різними назвами виникають українські громадські організації з метою розбудувати культурне й господарського життя, вести допомогову акцію для втікачів і заступати українські інтереси перед німцями .